1 жовтня ми відзначаємо День захисників і захисниць України. Це не просто дата у календарі. Це день, коли ми маємо чесно подивитися собі в очі й сказати: ми живемо тільки тому, що хтось щодня віддає своє життя, свою молодість, своє здоров’я заради нашої свободи.

Недаремно це свято припадає на Покрову Пресвятої Богородиці. Від козацьких часів українці вірили, що Небесна Покровителька тримає над ними свій захисний покров. Саме під її знаменом козаки боронили степи та свободу. У ХХ столітті цю традицію продовжили вояки визвольних змагань і воїни УПА, які не скорилися ані нацистській, ані радянській імперії. У 1991 році Україна відновила свою незалежність — але не отримала її як подарунок, а виборола силою поколінь, що мріяли про волю.

Цей ланцюг боротьби не перервався і в ХХІ столітті. З 2014 року Україна знову вступила у війну за своє існування. Після Майдану перші добровольці вирушали на фронт майже без захисту та важкої техніки. Вони стали живим щитом у час, коли армія тільки відроджувалася. Під Іловайськом наші воїни билися в оточенні до останнього. У Донецькому аеропорту «кіборги» витримали місяці пекельних обстрілів серед руїн і темряви — і все одно вистояли. Саме тоді народилася фраза: «Кіборги вистояли — не витримав бетон».

Історія зробила новий, трагічний і величний крок 24 лютого 2022 року. Ворог хотів зламати нас за три дні, але зустрів незламний спротив. Київ, Харків, Чернігів, Миколаїв — міста, які не впали. На кожній ділянці фронту наші воїни переживають те, про що ми можемо лише здогадуватись: холодні окопи, нескінченні артобстріли, атаки дронами та танками. Вони бачать смерть побратимів, рятують поранених і тримають позиції під вогнем.

Маріуполь став містом-легендою. Бійці «Азову» і ЗСУ боролися там понад три місяці без достатніх боєприпасів та медикаментів, із сотнями поранених у підземеллях Азовсталі. Вони знали, що можуть загинути, але трималися — щоб дати Україні час.

Буча, Ірпінь, Херсон — ці назви сьогодні знає весь світ. За ними — кров, біль і жертва наших людей. За кожним звільненим містом — історії героїзму, які неможливо забути. Вони нагадують нам: свобода не дається легко.

У цій боротьбі пліч-о-пліч стоять чоловіки й жінки. Вони воюють на фронті, витягують поранених, керують дронами, тримають оборону у небі й на морі. Наші захисниці поруч із захисниками довели: незламність не має статі.

Але цей день — не лише про тих, хто тримає зброю. Це і про матерів, які чекають синів і дочок з фронту, про лікарів, які рятують поранених, про волонтерів, що цілодобово плетуть сітки й збирають допомогу. Кожен із нас сьогодні — частина великої оборони України. Ми всі разом — як одна стіна, як коріння, яке неможливо вирвати.

І сьогодні, коли ми йдемо вулицею, п’ємо каву чи сміємося з друзями — варто пам’ятати: хтось у цей момент сидить у холодному окопі, відбиває штурм, тримає позицію під обстрілом. Хтось більше ніколи не повернеться. Хтось не обійме своїх дітей. Ми зобов’язані пам’ятати їхні імена. Бо поки ми пам’ятаємо — вони живі. Пам’ять робить їх безсмертними, а нас — сильнішими.

День захисників і захисниць — це день, коли ми зупиняємось і згадуємо: Свобода не впала нам з неба. Вона вистраждана. Вона оплачена кров’ю.

І ми даємо клятву: поки ми вдячні, поки ми пам’ятаємо, поки ми підтримуємо тих, хто стоїть на передовій — Україна житиме. А наші діти житимуть у вільній державі, яку не зламає жоден ворог. Бо наш вогонь не згасає, і наша сила — у єдності.

Слава Україні! Героям слава!

Слава нашим захисникам і захисницям, завдяки яким ми живі!